Я знаю: можна не любити Львів. Спочатку мене непокоїла сама аура захоплення Львовом, як такою собі кам’яною українською душею. Коли мені було 17, безліч однолітків мріяли потрапити до Львова. Хоча тоді бувати там було просто некомфортно. Ключовою точкою була вода, що вмикалась по годинах зранку і ввечері, з 6 до 9. Але на це ніхто особливо не зважав. Як і на погані дороги, занедбані будинки славетного історичного центру та інші виразні пострадянські деталі.

Зараз це все помінялося. І на це теж можна не зважати: ані на відремонтовані квартири під оренду в самому центрі (з водою), ані на облаштовані парки й вулички, ані на численні кнайпи для туристів. Можна навіть приловчитися й не помітити новенький трамвай.

Люблять і не люблять Львів точно не за це. Я нічого не знаю про почуття мешканців Львова, найдовше я прожив у ньому тиждень, і в більшості районів ніколи не був. А найчастіше бував там, звісно, в дні Форуму видавців, і коли Львів — це кілька дощових днів на початку вересня, за роки можна до цього звикнути. Зараз це видається диким — під час першого візиту до Львова (і одночасно першого мого Форуму) я повертався додому з семитомником Пруста у рюкзаку. Окрім Форуму, його можна було купити хіба у Києві на Петрівці, де була одна українська ятка (дві, але Пруст був на одній і помітно дорожче, ніж у Львові). Тоді ж я познайомився із Мариною. Ще років через сім там само почався наш роман, а рік тому на Форумі вперше побувала наша донька. Романтика міського туризму. На знімку вид з будинку, де ми зупинялися минулої осені. Старий будинок і новий. Насправді теж старий, тільки новіший. Фото чорно-біле, але в кольорі виглядало би майже так само. Чи люблю я Львів? Не знаю, навряд чи це можна назвати любов’ю. Однак я люблю зустрічати там друзів, це точно. Старих і старіших.